Їх називають ізгоями, покидьками суспільства, їм на все життя вішають ярлик «наркоман»… Саме таке вкрай негативне ставлення до тих, хто став жертвою наркотику, саме цей суспільний стереотип змусив мене страшенно хвилюватися, коли їхала у відрядження до Центру ресоціалізації наркозалежної молоді «Твоя перемога».
І ось я в Бортничах, що на околиці Києва. Ступила на подвір’я – і мої тривоги потроху почали розвіюватись. Тут усе було по-домашньому: приватний двоповерховий будиночок (як потім з’ясувала, орендований у господарів), охайне, доглянуте обійстя. Влітку тут, напевно, багато квітів. З будинку по-домашньому смачно пахло супом – наближалася обідня пора. Так само по-домашньому звідкілясь несподівано вибіг маленький песик і, грайливо виляючи хвостиком, то ставав на задні лапки переді мною, то пустотливо стрибав мені на ноги. Я посміхнулась і подумала: тварини біля покидьків жити не будуть, вони люблять добрих людей. І всі мої хвилювання розтанули, як сніг, під променями сонця.
Зайшовши до будинку, відразу потрапила до кімнати, де поралися по господарству (готували обід) кілька молодих хлопців-реабілітантів. Привітно усміхнувшись, вони привіталися, і один з них тут же заходився, як годиться, готувати каву. Гості ж приїхали. Словом - як удома. Усе це налаштовувало на теплу і невимушену розмову. Правда, тема її надзвичайно болюча.
- Віктор Хижняк, президент громадської організації «Центр ресоціалізації наркозалежної молоді «Твоя перемога», - відрекомендувався молодий, енергійний чоловік років сорока.
«Переможець» - у перекладі з латинської», - подумала я. Очі мого співрозмовника світилися добротою, і я водночас відчувала, що переді мною не тільки чуйна, а й дуже мужня і сильна духом людина. Звісно, переможці іншими не бувають.
- Реабілітацією наркозалежних я займаюсь упродовж десяти років і за цей час ми відкрили цілу мережу центрів по Україні. У Києві – лише півтора року тому, - так розпочав розмову Віктор Хижняк, аби трохи ввести мене, як то кажуть, у курс справи. - Нині їх у столиці вже три: два у Вишеньках і один тут, у Бортничах. На превеликий жаль, поки що мало жіночих реабілітаційних центрів, саме тому плануємо невдовзі відкрити ще один на іншій околиці Києва. Наразі реабілітацію в центрах «Твоя перемога» проходять 160 осіб, зокрема в київських – 35. Лікуються в нас також наркозалежні з Америки, Німеччини та Росії. Крім того, саме зараз у нашому центрі проходить стажування представник з Німеччини, аби й там під егідою церкви створити мережу центрів під символічною назвою «Життя – в перемозі».
З 2002 року, коли Кабінет Міністрів затвердив положення про створення центрів ресоціалізації наркозалежної молоді «Твоя перемога», ми стали підпорядковуватися Міністерству у справах сім’ї, молоді та спорту. Проте, я вважаю, що цей документ ще потребує доопрацювання щодо скоординованості дій різних державних відомств, які мають опікуватися цією проблемою. Адже проти такої страшної біди, як наркоманія, вкрай необхідно об’єднати зусилля усіх не тільки державних, а й недержавних структур. Гуртом і батька добре бити, - кажуть у нас в народі. Хоча лише «б’ючи», застосовуючи тільки каральні методи, ми навряд чи зможемо змінити ситуацію. Треба серцем почути цих людей, які усім своїм єством, своєю поведінкою – навіть агресивною, навіть кримінальною - волають про допомогу. Так і хочеться сказати: «Господи, прости їх, вони не відають, що творять».
- Чому люди стають наркозалежними? І чи згодні ви з тим, що наркоманія – це хвороба душі?
- Кожна людина шукає спокою, впевненості в собі, у завтрашньому дні. Усі шукають свободи. Але дехто, на жаль, знаходить шлях до цього через ворота наркотичного дурману. Бо наркотик ці речі дає. Але якою ціною? Зробивши людину своїм рабом, забравши її волю за можливість на короткий час відчути себе вільною. Тому, без сумніву, наркоманія – це хвороба душі. Та я б сказав більше. Наркотик поневолює людину в цілому: її тіло і душу, і навіть дух. Психологічна залежність виникає майже відразу, фізична ломка – через місяць, два, три… А потім, як у водоверті - затягує все глибше і глибше. І бажання тільки одне – зняти «спазм» хворої душі і полегшити страждання тіла. А через рік-два оточення людини – лише одні наркомани і стіна… між нею і світом. Усі цінності вже втрачені, нічого святого для неї не існує... Лише відчай… Що робити?
Першим етапом у лікуванні наркозалежного є медицина: методом детоксикації знімається фізична ломка, притуплюється бажання колотися. І це дуже необхідна і дуже важлива процедура. Та цього не достатньо: деякі з наших реабілітантів по багато разів (30 – зізналася одна дівчина – від авт.) проходили детоксикацію і знову починали колотися. Найголовніше і найскладніше – це усунути психологічну залежність людини, звільнити від наркотичного ярма її розтерзану душу і поневолений дух. І для цього обов’язково потрібна реабілітація.
- Робота, якою ви займаєтесь, надзвичайно важлива і водночас складна. Вона потребує величезної сили духу і неабиякої мужності. Чим саме вона вас привабила?
- Я б цим ніколи не займався, якби сам не був поневолений наркотиком. Я багато років коловся, «проколов» квартиру і жив у підвалі. Я через матір рідну переступав ради наркотику… Єдиною моєю цінністю стала - доза. Я, по суті, уже був мертвець. Але коли втрачаєш усе – ти знаходиш Бога. Я повірив в Отця, Сина і Святого Духа. І викараскався. 10 років тому я пройшов реабілітацію в Харкові. І тоді подумав: якщо Бог зупинив мене на цьому згубному шляху, то явно тільки з однією метою, щоб я допомагав іншим…
Через проблему наркоманії пройшли директори наших центрів і консультанти. У нас працюють люди, які живуть цією роботою, які серцем і душею прагнуть допомогти тим, кого затягнула наркотична трясовина. Ми змогли вибратися з неї, у нас це вийшло, і ми, як ніхто інший, знаємо, що переживає кожен наркозалежний і можемо йому допомогти повірити в себе. У нас, як у дельфінів. Поранений дельфін не може сплисти на поверхню, аби вхопити повітря. Тому здорові дельфіни піднімають його і несуть на мілину, щоб він там мав змогу відновити свої сили. Ось це і є принцип реабілітації: сильніші допомагають слабшим.
- Яким саме способом? В чому особливість вашої програми реабілітації наркозалежних?
- Реабілітаційний центр – це місце, де потрібно змінювати себе, свої звички, думки, почуття, ставлення до себе, близьких і навколишнього світу взагалі, зробити переоцінку своїх цінностей і вчитися ЖИТИ заново. А це завжди важко. Та іншого шляху немає, - долучається до розмови Олександр Терлецький, теж колишній наркозалежний (два роки тому він пройшов реабілітацію), а нині директор центру. – Допомогти людині звільнитися від наркотичного ярма можна тільки тоді, коли вона сама готова взяти на себе відповідальність за свою хворобу і за своє зцілення. У неї має бути непереборне бажання розпрощатися з минулим, почати нове, тверезе життя і знайти себе в ньому. І тільки безмежна віра в самого себе здатна здійснити диво зцілення. А програми, розроблені спеціалістами, лише допомагають. Їх багато. І будь-яка з них по-своєму ефективна, але за умови, повторюсь, коли людина готова змінюватись. Це і стандартна психологічна програма «12 кроків», яка дає реабілітантам можливість заглибитися у свій внутрішній світ і зрозуміти себе, і кінезіотерапевтична програма (зарядка, спорт, сауна, баня, дихальні вправи, фізична праця), і християнська (вивчення основ віри, відвідування храму, спілкування з Богом через молитву і наповнення своєї душі світлом радості і гармонії: адже коли душа порожня, там поселяється диявол). Ми скомбінували ці програми і працюємо інтегровано: з тілом, душею і духом. Саме в цьому, як то кажуть, і є наша родзинка.
Надзвичайно сильний психотерапевтичний ефект має групова терапія. Це метод, за допомогою якого можна, прислухавшись до думки інших і побачивши себе їхніми очима, відшукати в собі недоліки, прийняти їх і позбавитись від них. Спілкування проходить у колі друзів, об’єднаних спільною бідою, які щиро прагнуть допомогти один одному змінитися і розкрити себе. Тут немає «правих» чи «неправих», тут кожен може вільно висловлювати свою думку. Звичайно, іноді буває боляче. Але коли реабілітант зможе перебороти в собі негативні риси, зможе змінити свій світогляд, це вже і буде його велика перемога над своїм его, яке так підступно штовхало його на вживання наркотиків.
- Ліна, Харків. Дуже хотіла вилізти з болота наркоманії. Я сама зателефонувала до центу, сама домовилась і уже два місяці на реабілітації. Ми тут як сім’я: усі дружелюбні, відкриті. Я знайшла справжніх друзів. Навіть не віриться, що ми колишні наркомани.
- Роман, 28 років. Я з Росії. Коловся 11 років. Років два мені подобалось вживати наркотики, решту – намагався від них позбавитись. Багато разів лікувався. Та вистачало максимум на тиждень. Я втратив усе: кохану дівчину, сім’ю… Мама в розпачі якось сказала: «Швидше б уже ти помер, поховали б, поплакали, - може, легше було б». І я її розумів… На реабілітації уже шостий місяць. Тут я глибоко усвідомив: поки сам не зміню себе зсередини, ніщо і ніхто не зможе мені допомогти. Тут, у центрі, у мене відкрилися «духовні вуха» і я зрозумів, що свобода, яку я так довго шукав, вибравши своїм «спільником» наркотик, є. Тільки віруючи в Бога і в себе, знаходиш внутрішню свободу.
- Саша, 30 років. Київ. Півтора року не вживаю наркотиків. Працюю в центрі консультантом. На мою думку, щоб утриматися «в тверезості», потрібно мати ціль. Будь-яку, але ціль. Тепер основна моя мета – допомагати іншим. І це додає мені сил.
- Микола, Київ. Мені 26 років. Моя історія мало чим відрізняється від інших. Упродовж шести років наркотик правив бал у моєму житті. Він забрав у мене все – я жив у гаражі. На реабілітацію мене обманом затягнули: сказали, що поїдемо на рибалку до Харкова… Це було два роки тому, нині я працюю директором такого ж реабілітаційного центру у Вишеньках і допомагаю іншим. Життя кардинально змінилося. Завтра в мене весілля. Я просто безмежно щасливий.
- Андрій, 21 рік. Я теж із Києва. Чотири роки вживав наркотики. Шлях до зцілення почав півтора року тому: перепробував усі медичні методи, сім разів проходив замісну терапію. Результат - 2-3 дні без дози. Я був у відчаї. Коли прийшов сюди і побачив обличчя, які випромінювали радість, повірив. Тут 1,5 місяця і дуже щасливий. У мене повністю змінився світогляд, іншими стали пріоритети і життєві цінності. Я зараз дивлюсь на своїх батьків: вони живуть буденним життям, усі їхні цілі замикаються на матеріальному. І я вдячний Богові за випробування, які випали на мою долю, адже саме завдяки їм я хоч щось зрозумію в цьому житті.
«Людина – це найвеличніше творіння природи, і їй дано те, чого немає ні в рослин, ні в тварин. Цей дар – можливість духовного саморозвитку, можливість пізнання істини», - якось прочитала в одній із книг відомого психотерапевта, психолога Валерія Синельникова. Але не кожен цей дар може у собі розкрити, точніше розбудити. І дуже прикро, що для того, аби зрозуміти, що іншого шляху для зцілення, ніж духовний розвиток, у людства немає, людині потрібно пройти через пекло хвороб і наркоманії, через глибокі душевні і фізичні муки. І слід віддати належне мужності цих людей, які, спочатку заблудившись у темному лісі наркотичного забуття, змогли побачити світло в кінці тунелю. І перемогти. Вони перемогли рамки власної тюрми, тюрми залежності. Дай же, Боже, їм сили втриматися і не зійти з того шляху, на який вони стали, - шляху свободи. А нам усім змінити усталений стереотип негативного ставлення до тих, хто так потребує нашої допомоги. І не бути черствими й байдужими.
Валентина КАЛЬНА